logo (068) 202 57 83     (095) 710 36 67
help
Заявка
help
Viber
help
Skype
email_icon
E-mail
Joomla Templates and Joomla Extensions by JoomlaVision.Com
Мы профессионально позаботимся о Вашей успешности 24 часа в сутки 7 дней в неделю

УРЯД В СИСТЕМІ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ - реферат

Заказывай работу ТУТ

Тема: УРЯД В СИСТЕМІ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

Дослідження правового статусу вищого органу виконавчої гілки влади – Кабінету Міністрів України - сьогодні повинно стати одним з провідних напрямів конституційного та адміністративного права. Однак для вітчизняної науки характерна певна пасивність у цьому напрямі.[11;c.19]

Діяльності урядів незалежної України присвячено значно менше уваги науковців, ніж, скажімо, парла­ментові. Політичні оглядачі теж звичайно обмежуються лапідарною інформацією. Можливо, це пояс­нюється тим, що урядова діяльність не має публічного характеру на відміну від парламентської. Далеким від системного є аналіз діяльності Уряду і після прийняття конституційних змін. Дослідженню правового становища Уряду України на сьогоднішній день присвячують свої праці такі дослідники, як    В. Авер’янов, В. Кафарський, А. Колодій.

Проведення в Україні політичної реформи, зміна форми державного правління з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську ставить на порядок денний питання про належне законодавче врегулювання та наукове дослідження місця Уряду України в політичній системі України.

Як відомо, вагомий демократичний поте­нціал принципу поділу влади полягає у досягненні певної рівноваги між окремими гілками влади — з тим, щоб жодна з них навіть у власній сфері не залишалася безконтрольною, щоб вона не ді­яла у цій сфері довільно.

З огляду на це в Конституції України чільне місце відведено врегулюванню відносин уряду — Кабінету Міністрів України — насамперед з Верховною Радою (парламентом) України і Президентом України. Втім, рівень врегулювання різних за характером відносин неоднаковий: у стосунках з Президентом бі­льше уваги приділено питанням формування і зміни уряду, а у стосунках з Верховною Радою - пи­танням його підконтрольності і підзвітності.

Конституційні приписи становлять вирішальне джерело правового регулювання організації та діяльності Кабінету Міні­стрів України. Дуже важливим законодавчим кроком на шляху визначення статусу Уряду України в сучасній політичній системі стало прийняття Верховною Радою України    21 грудня 2006 року Закону України “Про Кабінет Міністрів України”.[35;c.32]

Зміни до Конституції України кардинально змінили принципи формування, а відповідно — і діяльності Кабінету Міністрів. Нова форма правління характеризується поси­ленням кадрового впливу на Уряд з боку парла­менту. Наслідком цього виступає зміна місця уря­ду в політичній системі України. Адже творення політики в парламентській системі є централізова­ним у виконавчих інститутах.

Оцінюючи становище уряду у визначеному Конституцією України механізмі поділу державної влади, слід ґрунтуватися на ключових рисах конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України. Конституція України та Закон “Про Кабінет Міністрів України” (ст.ст. 1, 20) наступним чином окреслює місце Уряду України в системі органів державної влади.

У сучасному державознавстві уряд визнається вищим колегіальним органом виконавчої влади і у кожній країні виступає вагомим чинником побудови національної конституційної моделі поділу державної влади. І саме тому всі ключові “параметри” формування статусу, організації та діяльності уряду потребують закріплення на рівні Основного закону і у такий спосіб, який би унеможливлював неоднозначне тлумачення відповідних конституційних приписів та забезпечував чітке виконання встановлених ними принципів, прав, обов’язків і процедур.

Сьогодні конституційні приписи разом з законадавчими приписами Закону України “Про Кабінет Міністрів” є вирішальними джерелами правового регулювання організації та діяльності українського уряду - Кабінету Міністрів України. Тому дотримання Конституції України та Закону України виступає на цей час єдиним вищим “мірилом” законності (легітимності) будь-яких правових рішень і дій як з боку самого уряду, так і з боку інших суб’єктів щодо уряду.

Фактичне становище уряду у механізмі здійснення державної влади ґрунтується на ключових рисах конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів.

Вихідне значення має конституційне визначення Кабінету Міністрів "вищим органом у системі органів виконавчої влади" (ч. 1 ст. 113). Тим самим визнається, що Кабінет Міністрів посідає місце вищої ланки стосовно всіх інших органів виконавчої влади, тобто він очолює систему цих органів. Таку роль Кабінет Міністрів виконує завдяки, зокрема, включенню до його компетенції положення про те, що він "спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади” (п. 9 ст. 116 Конституції).

Разом з тим, визначаючи Кабінет Міністрів вищим органом в системі органів виконавчої влади, Конституція враховує наявність так званого “дуалізму” виконавчої влади, тобто певного розподілу повноважень цієї гілки влади на рівні її вищих суб’єктів - Президента України і Кабінету Міністрів. Однак, слід зауважити, що з переходом України до парламентсько-президенської форми правління, повноваження Президента в сфері виконавчої влади були суттєво обмеженні. Але, як свідчить світова конституційна практика, “дуалізм” виконавчої влади є невід’ємною властивість республіканської форми державного правління змішаного типу, яка, власне, й встановлена чинною Конституцією України.[35;c.32]

Відповідно до такої конституційної моделі побудови державної влади України, після внесення змін до Конституції України,  Президент позбувся значних компетенційних преференцій (насамперед, кадрових (номінаційних) та установчих) у сфері виконавчої влади, які однак належали йому як “главі держави”, а не як "главі виконавчої влади". Сучасна конституційно-правова теорія виходить з того, що за будь-якої форми державного правління пост Президента не можна цілком ідентифікувати з якоюсь однією – зокрема, виконавчою – гілкою влади. Юридично маючи статус "глави держави", він не є "органом” виконавчої влади, тим більше після істотного обмеження повноважень.

Із внесенням змін до Конституції України, і зміною форми правління в нашій державі із президенсько-парламенської республіки та парламенсько-президенську ситуація щодо формування персонального складу Кабінету Міністрів також змінилася.

Таким чином відповідно до ст.114 Конституції України та ст.9 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», персональний склад Кабінету Міністрів на даний час формується виключно Верховною Радою України, однак в одному випадку (щодо призначення Міністра оборони України та Міністра закордонних справ) за поданням Президента Ураїни, а щодо інших членів Кабінету Міністрів за поданням Прем’єр-міністра України.

Суттєвою ознакою конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів є його відповідальність перед Президентом України (ч. 2 ст. 113 Конституції). Хоча сутність цього конституційно-правового інституту також втаратила своє впливове значення після внесення змін до Конституції. На сьогодні вана зводиться лише до можливості Президента без будь-яких пояснень вносити на розгляд Верховної Ради України пропрозицію про відповідальність Кабінету Міністрів. Така відповідальність, згідно з усталеною термінологією, має політичний (ідентичним є термін “конституційно-політична відповідальність”) характер і на сучасному етапі не передбачає можливості Президента на власний розсуд достроково припинити повноваження як у цілому Кабінету Міністрів, так і окремих його членів. Відтак Президент України був позбавлений найрадикальнішого важеля впливу на уряд із свого боку.

Зрозуміло, що використання Президентом інституту відповідальності неможливе без належного (хоча знову ж таки обмеженого) контролю за діяльністю уряду. Тому важливо наголосити, що хоч у вищезгаданій конституційній статті прямо не фіксуються ознаки "підконтрольності" чи "підзвітності" Кабінету Міністрів Президенту України, а також було істотно обмежено його вплив на виконавчу гілку влади, фактична наявність цих ознак закономірно випливає із конкретних конституційних приписів (див. статті 106, 107, 116 Конституції). Зокрема, майже прямою вказівкою на наявність стану підконтрольності уряду можна вважати право Президента зупиняти акти Кабінету Міністрів (п. 15 ч. 1 ст. 106 Конституції), а також очолювання Президентом Ради національної безпеки й оборони України, яка уповноважена здійснювати координацію і контроль діяльності органів виконавчої влади, включаючи Кабінет Міністрів, у сфері національної безпеки й оборони (ст. 107 Конституції). [38;c.34]

Аналогічному тлумаченню підлягає конституційне закріплення ознак залежності Кабінету Міністрів у відносинах з Верховною Радою. Якщо із переходом до парламентсько-президенської форми правління, повноваження Президента в сфері виконавчої влади значно обмежилися, то Парламент навпаки збагатився новими виконавчими регуляторами. Це найперше прослідковується в наведеному вище порядку формування персонального складу уряду, а також і в інших повноваженнях Верховної Ради відповідно до ст.85 Конституції України.

Таким чином, наприклад, згідно ст.85 п.4 Конституції України  Верховна  Рада  затверджує Державний бюджет України та вносить зміни до нього; контролює за  виконанням Державного бюджету України, приймає рішення щодо звіту про його виконання.

Верховна Рада України також наділена повноваженнями схвалювати програму діяльності Кабінету Міністрів України. Програма діяльності Уряду визначає основні напрями і концептуальні засади діяльності Кабінету Міністрів. Даний документ приймається на весь строк повноважень Кабінету Міністрів і подається на розгляд Верховної Ради України у місячний строк після формування Уряду. Питання про схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України розглядається на пленарному засіданні у 15-денний строк після її надходження.

Нарешті, представницький орган України за  пропозицією  не  менш  як  однієї третини народних депутатів від її  конституційного  складу або за поданням Президента України,  може  розглянути питання  про  відповідальність  Кабінету  Міністрів  та  прийняти  резолюцію недовіри. Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України розглядається на пленарному засіданні у 30 денний строк після його внесення. Якщо ж робота Уряду буде визнана незадовільною, парламент приймає резолюцію недовіри Кабінету Міністрів, що тягне за собою дострокове припинення повноважень Уряду. Резолюція  недовіри вважається прийнятою, якщо за неї проголосували більше 225 народних депутатів України. При цьому питання про відповідальність Кабінету Міністрів України  не може розглядатися  Верховною  Радою  України  більше  одного  разу  протягом однієї чергової сесії,  а  також  протягом  року  після  схвалення  Програми діяльності Кабінету Міністрів України (ст.87 Конституції України).

Таким чином, поряд з “підконтрольністю” і “підзвітністю” уряду Верховній Раді (ч. 2 ст. 113), ст. 87 Конституції прямо закріплює відповідальність (конституційно-правову відповідальність) Кабінету Міністрів перед парламентом через прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінетові Міністрів, що згідно з ч. 4 ст. 115 Конституції має наслідком його відставку. [38;c.34]

Інші випадки дострокового припинення повноважень Кабінету Міністрів пов’язані або із достроковим звільненням з посад усіх або більшості членів уряду Верховною Радою (п.12; ст.85 Конституції) , або із достроковим припиненням повноважень Прем’єм-міністром з підстав, передбачених ст. 13 Закону України “Про Кабінет Міністрів України”: відставки Прем’єр-міністра України  та смерті Прем’єр-міністра України [4].

Нарешті, суттєвою рисою конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів Конституція визначає обов’язковість складання його повноважень перед новообраною Верховною Радою (ст. 115). Це необхідно для того, щоб новообрана Верховна Рада мала можливість виконати передбачені ст. 85 Конституції прерогативи щодо призначення Прем’єр-міністра, а також інших членів уряду на строк своїх повноважень. Водночас встановлена чітка співвіднесеність строку повноважень Кабінету Міністрів зі строком повноважень Верховної Ради: логічно, що уряд утворюється на термін, який не може перевищувати строк повноважень Верховної Ради.

З огляду на наведені головні риси конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів, стає очевидним, що в юридичній оцінці фактичного становища уряду у правовідносинах, в яких реалізується його конституційно-правовий статус, необхідно спиратися на системний аналіз тексту Основного закону, застосовуючи різні способи тлумачення - буквальне, логічне, поширювальне і т. ін. - відповідних конституційних приписів, що забезпечує обов’язкове врахування не тільки “букви” (тобто буквального тексту), а й “духу” (тобто справжнього змісту) Конституції. При цьому, як відомо, в усіх випадках так звана “буква” залишається вихідною і непорушною основою розуміння закону.

Виходячи з буквального тексту частини другої ст. 87 Конституції, може скластися враження, що цей припис беззастережно утверджує неможливість подолання "урядового імунітету". Але необхідно врахову­вати не тільки "букву", а й "дух" конституційних приписів.

"Урядовий імунітет" має розглядатися не як самодостатнє явище, а винятково у річищі загальновизнаного політичного призначення інституту відповідальності уряду перед парламентом. Оскільки зміст даного інституту полягає у прийнятті резолюції недовіри, то "урядовий імунітет" виступає як один з дійових важелів у системі "стримувань" і "противаг". Отже, до оцінки реальної можливості подолання "урядового імунітету" слід ставитися не з фор­мально-логічних позицій, а з мотивів політико-практичної прийнятності (чи неприйнятності) подібного подолання. Цей підхід потребує адекватного врахування конкретних політичних умов, у яких відбу­вається застосування інституту відповідальності уряду перед парламентом. Узагальнюючи вітчизня­ний досвід, можна говорити про імовірність існування щонайменше двох політико-правових ситуацій.[40;c.36]

Перша ситуація — "класична", вона передбачає непорушну дію правила "кожний уряд — одна програ­ма". За цим правилом, кожний новосформований Президентом уряд виконує схвалену Верховною Радою Програму діяльності протягом усього періоду діяльності даного уряду. У даній ситуації "урядовий імунітет" виступає органічною складовою загальновизнаного політичного механізму реалізації інституту відповідальності уряду перед парламентом, що збалансовує рівновагу між законодавчою і виконавчою гілками влади. За цих умов річна заборона на винесення парламентом вотуму недовіри урядові повинна непохи­тно дотримуватись, оскільки скасування до закінчення річного терміну Верховною Радою попереднього рішення про схвалення Програми уряду і розгляд питання про його відповідальність слід вважати яв­ним порушенням конституційно встановленої "рівноваги" між гілками влади.

В той же час реальною є і друга ситуація. Вона виникла останніми роками у нашій країні у площині взаємостосу­нків парламенту, уряду і Президента і, на жаль, суперечить загальновизнаній політичній логіці, закладеній у чинній Конституції. Нетиповість даної ситуації зумовлюється недотриманням усталеного правила "кожний уряд — одна програма".

Тож аналізована ситуація докорінно відрізняється від попередньої. Оскільки тут існування "уря­дового імунітету" відображає лише "букву", а не "дух" конституційного інституту відповідальності уряду перед парламентом, то беззастережне дотримання річної заборони на винесення парламентом вотуму недовіри урядові постає не засобом "урівноважування" законодавчої і виконавчої гілок влади, а навпаки, дозволяє вивести уряд з-під контролю Верховної Ради. Адже гіпотетично можна припус­тити, що окремі уряди за певних умов намагатимуться використовувати процедуру щорічного схвалення чергових Програм діяльності, залишаючись тим самим поза межами парламентського контролю у вигляді розгляду питання про відповідальність уряду.[10;c.36]

За таких умов парламент — як головний суб'єкт визначення засад державної (внутрішньої і зо­внішньої) політики — не може бути позбавлений важелів дійового впливу на поточну реалізацію по­літичного курсу, коли останній, наприклад, всупереч офіційно декларованим у Програмі діяльнос­ті завданням, фактично проводиться конкретним урядом. Тому легітимним засобом оперативного втручання у хід здійснення політичного курсу, який з тих чи інших мотивів не влаштовує парламент, цілком може вважатися право Верховної Ради до закінчення строку "урядового імунітету" скасува­ти своє попереднє рішення про схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів і розглядати питання про відповідальність уряду. Відтак, у розглянутій нетиповій ситуації подолання "урядового імунітету" слід вважати цілком можливим і правомірним.

Висновок

Виконавча влада визначальна в управлінні державою, а відповідно — і в політичній сис­темі суспільства. Виконавча влада є одним з ключових учасників підсистеми політики. Її центральна роль випливає з конституційного повноваження управляти країною. Хоча є й інші суб'єкти, залучені до цього процесу, повноваження робити та втілювати політику залишається врешті за виконавчою владою.

Для визначення правового статусу Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади найважливішими є конституційні положення та норми конституційних законів.

Зміна форми правління, пов’язана із внесенням у грудні 2004 р. змін до Конституції України, поставила Кабінет Міністрів України у більшу залежність від колегіаль­ного органу — парламенту, обмеживши при цьому важелі одноосібного впливу Президента.

На сьогоднішній день в Конституції України чільне місце відведено врегулюванню відносин Уряду насамперед з Верховною Радою і Президентом України. Втім, рівень врегулювання різних за характером відносин неоднаковий: у стосунках з Президентом бі­льше уваги приділено питанням формування і зміни уряду, а у стосунках з Верховною Радою - питанням його підконтрольності і підзвітності. Водночас сучасна політична обстановка в Україні свідчить про необхідність більш детальної регламентації на рівні Конституції України взаємовідносин між Кабінетом Міністрів України та Президентом України.

База готовых работ: