logo (068) 202 57 83     (095) 710 36 67
help
Заявка
help
Viber
help
Skype
email_icon
E-mail
Joomla Templates and Joomla Extensions by JoomlaVision.Com
Мы профессионально позаботимся о Вашей успешности 24 часа в сутки 7 дней в неделю

Контрольна робота з філософії

Зміст

Вступ. 3

1. Вплив візантійської патристики на розвиток філософії Київської Русі. 4

2. Провідні філософські ідеї мислителів Київської Русі. 10

Висновки. 21

Список використаних джерел. 22

Вступ

“Культура” у термінологічному значенні перекладається з латинської мови як переробка, виховання. У філософському значенні культура є процес обробки  (виховання)  природного матеріалу з метою задоволення певних потреб, інтересів, ідеалів, цілей та цінностей людини та людства.

Культура підрозділяється на матеріальну,  духовну та функціональну.

Якщо матеріальна культура становить процес обробки та переробки природного матеріалу з метою задоволення матеріальних,  а духовна культура -  духовних потреб,  інтересів,  ідеалів,  цілей та цінностей,  то функціональна культура є показник рівня розвитку зв'язків і відносин між людьми в процесі їхньої життєдіяльності.

Оскільки фази становлення та розвитку Київської Русі (VІП-ХПІ ст.)  припадають на період Середньовіччя в контексті європейської цивілізації, то культурний рівень українців того часу відповідав європейському рівню того часу.  Про це свідчать економічні,  політичні,  родинні та інші зв'язки київських князів.  Так, Ярослав Мудрий був жонатий на   Інгігерді  (Ірині),  донці шведського короля Олафа; дочка його Єлисавета була віддана заміж за норвезького короля Гаральда Сміливого;  друга дочка,  Ганна,  була одружена з французьким королем Генріхом; посвоївся Ярослав і з багатьма німецькими та угорськими князями й візантійськими імператорами.

Філософія як система раціональних та ірраціональних поглядів, уявлень,  вчень стосовно першооснов,  рушійних сил і закономірностей   розвитку оточуючого нас світу, займає чільне місце в культурі взагалі і в культурі Київської Русі,  зокрема.

Сам процес виникнення й формування української філософії,  який пов’язаний з духовними пам’ятками культури Київської Русі,  достатньо висвітлений у нашій літературі, проте є певні дискусійні проблеми та питання.

1. Вплив візантійської патристики на розвиток філософії Київської Русі

У розв'язанні проблеми про національну самобутність філософської спадщини Київської Русі вирішальну роль відіграло з'ясування характеру між Руссю і Візантією, в першу чергу в сфері культурних контактів.

Прицьому не слід абсолютизувати, як це нерідко робилося, ні впливу візантійської культури на руську, як мало не єдиного джерела її становлення, ні заперечення цього впливу.

Для руських діячів культури характерний вибірковий підхід до перекладу праць, що входять до загального фонду візантійської культури, посилений інтерес до патристики не сучасного їм, а більш раннього, так званого "македонського" періоду.

Таким чином, творче використання досягнень античної і візантійської філософії, поєднання на Русі Біблійних, Ветхозавітних текстів, створювало широкий теоретичний фон для розвитку давньоруської філософії.

Найбільш відомими античними мислителями на Русі були Арістотель і Платон.Через їх перекладну спадщину читач отримував інформацію про тлумачення таких фундаментальних філософських категорій, як "сутність", "природа", "випадковість", "кількість", "якість", "відношення" тощо.

Серед найвидатніших популяризованих перекладачів пам'яток слід назвати логічний трактат з Ізборника 1073р., "Шестоднев"Іоанна, "Хроніку" Іоанна Палами.

Найбільший вплив на філософію Київської Русі серед античних джерел мала філософія неоплатонізму, який найглибше перегукувався з християнською моделлю світу (пор. неоплатонічну тріаду "єдине — розум — душа" і християнську Трійцю). Взагалі ж у цілому філософська думка Київської Русі постає як поле панування об'єктивного ідеалізму [6, c. 8].

Поряд з давньорусько-візантійськими зв'язками значну роль у становленні філософської думки Київської Русі відігравала взаємодія культур давньої Русі і Болгарії. Світоглядною настановою, з якої виходили давньоруські і болгарські діячі культури, є передусім усвідомлення себе членами єдиної спільності слов'ян, якій вони і адресують продукти своєї творчості. На думку Б. А. Рибакова іA.I. Рогова, наслідки знайомства з давньоболгарською культурно-філософською спадщиною відчутні в "Повісті минулих літ".

Деякі дослідники,  а особливо автори підручників та посібників з історії української філософії,  розглядаючи джерела  формування філософської думки в Київській Русі,  зводять їх до синтезу давньослов’янської міфології та християнства. В цьому підході, на наш погляд, принаймні три прогалини.

Перша з них пов’язана з тим,  що міфологія просто описується,  не виділяються основні архетипи, які стали підвалинами для філософських ідей києворусичів.

Друга - не уточнюється,  яка саме християнська література східного православ’я стала джерелом києворуського світоглядного мислення, які її особливості.

Третя - в тіні залишаються інші духовні джерела, що мали значний вплив на культуру Київської Русі.

Зупинимось більш детально на цих проблематичних питаннях. Архетипи –  це первинні пласти світоглядних структур,  які виникають в міфології і в теоретизованому вигляді переходять до філософії.

Архетипи світобудівництва пояснюють начало й структуру буття,  а архетипи світовідношення або життєбудівництва виражають ставлення людини до світу. У міфології   давніх   русичів   зустрічаємо   оби два   види   архетипів.  У   чому   ж   їх особливості? Як відомо,  будь-яка міфологічна свідомість,  на відміну від релігії,  не розділяє світ на природний і надприродний.

Це притаманне й слов’янам.  Вони знали єдиний світ – природу, космос, або світ порядку, який протиставлявся хаосу або світові безпорядку.  Космос ототожнювався зі “своїм” (освоєним)  світом,  а хаос –  з непізнаним,  неосвоєним,  а отже,  ворожим людині [12].

Значить,  основний архетип світобудівництва “хаос –  космос”  відповідав і архетипові західної парадигми –  античному,  на яке спиралась у своїх витоках західноєвропейська філософська парадигма –  особливий стиль,  спосіб і тенденція осмислення та зображення дійсності.  Особливістю розуміння цього архетипу в слов’янській міфології є символічне зображення протилежностей “порядок – хаос” як “світло – темрява”, “верх –  низ”, “чоловіче -  жіноче”, “праве –  ліве”, “схід –  захід”.

Просторові упорядкування космосу,  врешті,  знаходили своє відображення в універсальному символі світового дерева,  що є типовим для найбільш древніх культур.  Верх ототожнювався з чоловічим началом, з небом;  низ або Земля – з жіночим началом. Земля, як і жінка, народжує. Земля ж і ховає в себе померлих. Але, щоб Земля родила, потрібно, щоб небо дало сонце (тепло) й вологу, виконало як чоловіче начало свою запліднюючу функцію відносно до жіночої.

Шанобливе ставлення до землі потім виростає в рису менталітету –  антеїзм; земля дає сили людині,  як богиня землі Гера давала сили своєму сину герою Антею,  який був непереможний,  поки тримався землі-матері.

Ця риса згодом стає однією з центральних і в українській філософії. Наші пращури, як свідчить “Велесова книга”, уявляли світ триєдиним: Явь (те,  що   виступає   як   явище) ,  Навь  –  світ   померлих   душ,  і   Правь  –  світ   правди   й справедливості.  Боги давньоруського пантеону уявляються поєднаними в “трійці”.

Чи не в цьому архетипі міститься плюралістичне уявлення про світ, притаманне українському менталітету й філософії? Незважаючи на розмаїття відповідей про походження світу,  він постає з натуральних речей: або з каменю, що закурівся і народив богів, які вже потім, алевсе ж з каменю, створили різні речі природи; або з “яйця–райця”, або з землі, яке три голуби дістали з дна океану тощо. Архетип світовідношення націлює людину на пізнання світу розумом та активну боротьбу за своє щастя,  за досягнення мети.

Прокопій Кесарійський відзначає,  що наші пращури не вірили в долю,  в провидіння богів.  Якщо в грецькій міфології герої роблять подвиги волею богів,  то в давньослов’янській міфології ніхто не змушує людину боротись зі злом, з “темними силами” [6, c. 10].

Вона сама вирішує, як їй діяти в екстремальних ситуаціях, в чому їй допомагає власний розум та вміння порозумітись з природою, залучити її стихії та явища на свій бік. Причому розумними є не тільки чоловіки, а й жінки (згадаємо Василісу-Премудру та ін.).  Чи не початок це культу жінки-господині в українському менталітеті? Боги, як вважалось, теж можуть допомогти, але, за свідченнями того ж Прокопія Кесарійського,  русичі торгувались зі своїми богами-ідолами:  щось просили й обіцяли принести жертву.

Коли результат був позитивним, виконували обіцянку, а  якщо ні, то не дотримували обіцяного.

Отже,  на час зіткнення з християнською релігією й філософією давньоруський міфологічний світогляд був плюралістино-натуралістичним у розумінні світобудови, а в плані світовідношення спрямовував людину на активну діяльність у відповідності до її потреб та свідомого вибору.

Говорячи про друге джерело вітчизняної філософської культури  християнство, слід обов’язково мати на увазі, що Володимир прийняв сирійсько-антіохійську версію християнства,  поширену у грецьких колоніях на півдні давньоукраїнських земель.

Вона характерна тим,  що підкреслює антропо-христоцентричне начало,  а в філософії орієнтується на неоплатонізм.

Богословсько-філофське обґрунтування цієї версії християнства здійснювали представники так званої капнадокійської школи: Василь Кесарійський, Григорій Назіанзін або Богослов,  Григорій Ніський,  твори яких найбільш інтенсивно перекладались і поширювались у Київській Русі.

Саме вони здійснили перший варіант всебічного синтезу християнської ідеології та догматики з неоплатонічною філософією. Це був східний варіант патристики,  який мав вирішальне значення у формуванні всієї східної як візантійської,  так і палестинської (антіохійської) християнської думки [6, c. 11].

Прямий вплив каппадокійці здійснили на Псевдо-Діонісія Ареопагіта,  а через нього на всю так звану ареопагітичну літературу,  яка започатковувала апофатичне мислення,  негативну діалектику, згідно з якою Бог як творець є протилежністю земного буття.  Ареопагітична література і твори І.Дамаскіна (Дамаск – столиця Сирії), І.Златоуста,  який не тільки змістом,  але й формою промов нагадує Григорія Ніського,  були популярними у київських книжників.  Ареопагітична література,  твори патристики Близького Сходу викликали у русичів інтерес до онтології, зокрема, переосмислювалось вчення про ієрархію сущого, про ангельських чинів, троїстих небесах та ін. А поділ теології на катафатичну (стверджуючу) та апофатичну (заперечуючу) стане дороговказом православним богословам, які одночасно були й філософами на століття.

Наголошуємо й на тому,  що вибір літератури для перекладу київськими книжниками мав тенденційний характер. На Русі в ХІ – ХІІІ ст. не було інтересу до тогочасної візантійської літератури. Так, навіть найвизначніший візантійський письменник ХІ ст.  Михайло Псел не був перекладений.

Твори ж отців східної патристики,  ареопагітична література перекладалась тому,  що вони несли життєстверджуючий,  конструктивний заряд,  потенціально-активне ставлення людини до світу.

Ці твори пропагували, що жодна людина,  яка навіть стоїть на низьких ступенях суспільної ієрархії,  не втрачає перспективи прилучення до світла,  до добра,  а значить,  до Бога;  кожна істота в межах свого роду може вдосконалюватись.

Світ зображався у вигляді гармонійної єдності,  не як якесь страховисько,  а як земна Божа цілісність.  В ХІ –  ХІІ ст.  Київська Русь була ранньофеодальною,  а отже,  перспективною державою,  а тому ареопагітичні, неоплатоністські ідеї з їх оптимізмом тут добре сприймались.

Візантійські ж ідеї, які відображали тенденцію занепаду цієї держави в ХІ – ХІІІ ст., трактували тіло як “прикрашений труп”,  як джерело зла,  а розум теж не дає порятунку.  Особа зображалась як немічна;  вона втрачає самоконтроль,  не чекає порятунку.

Такі песимістичні ідеї були чужі Київській Русі. Твори отців церкви та ареопагітична література містили знання античної філософії.  Вони у вигляді уривків та афоризмів наповнюють “Ізборники Святослава”,  збірник “Бджола”  тощо [5, c. 31].

Київські філософи знали твори Діогена, Демокріта,  Сократа,  Платона,  Арістотеля,  Епікура,  Софокла,  Есхіла та ін. Перекладаються окремі частини Біблії. Співробітничають давньоруські книжники з болгарськими. Особливо популярним на Русі був “Шестиднев” Іоанна,  екзарха Болгарського.

Абсолютна більшість літератури в Київській Русі була перекладною. Але це не означає,  що в перекладній літературі не було зерен києворуських думок. Книжники, роблячи переклад, нерідко вставляли свої думки, текст перекладався й трактувався довільно.  Іноді книжник в кінці тексту,  називаючи своє ім’я, підписував: “Я написав”. До того ж зазначимо, що всього десь через 50 літ після прийняття християнства створюється перший оригінальний твір Іларіона “Слово про Закон і Благодать”,  а потім і інші.

Отже,  перекладені твори органічно включаються у філософську культуру Київської Русі поряд з оригінальними.

Нарешті,   джерелом формування києворуської філософії потрібно вважати поширення аріанства як різновиду християнства на Русі. Філософську основу його складав гностицизм,  який спирається на дуалістичне пояснення світу,  відрізняє Бога-Твоця й Бога-Спокутника.  Оскільки Бога-Спокутника,  Ісуса Христа, народила Софія – мудрість, що була прообразом діви Марії,  то культ Софії був популярний в аріанстві. Це перенесено на Русь. Софійський собор став центром християнства в Києві, потім в Новгороді, Полоцьку. Переплетіння антіохійської та аріанської тенденцій помітне в “Ізборниках Святослава” 1073, 1076  років.

Дух аріанства присутній і в інших не тільки києворуських творах, але й навіть у творах українців ХІХ ст. (напр., у “Законі Божому” М.Костомарова). Крім цього, певний вплив на світогляд русичів мали:  іудаїзм,  який сповідували хозари,  та мусульманство, що було релігією Великої (Чорної) Булгарії. Таким чином,  джерельну базу світоглядно-філософської культури києворусичів складали архетипи світобудування та світовідношення давньослов’янської міфології,  які вступивши в діалог з християнською літературою патристики та ареопагітичними ідеями,  що були поєднанням неоплатонізму, стоїцизму, епікурейства. Вони й привели до виникнення філософії зі значними особливостями.  Специфіку філософсько-світоглядного мислення Київської Русі певним чином визначив і вплив аріанства,  іудаїзму та мусульманства [6, c. 15].

2. Провідні філософські ідеї мислителів Київської Русі

Розуміння філософії на Русі формувалось як під впливом розвитку дохристиянських світоглядних уявлень, так і в дусі визначення її патристикою, а потім мислителями антіохійсько-сірійського напрямку християнського мислення.

Не випадково,  мабуть,  в одному з найбільш ранніх творів русичів “Ізборнику” 1073  року поміщено уривок “Діалектики”  Іоанна Дамаскіна,  який так визначає сутність філософії”: “Філософія є пізнання сущого,  оскільки воно суще,  тобто пізнанням природи сущого.  І ще:  філософія є пізнанням речей божественних і людських, тобто видимих і невидимих. Далі, філософія є помисленням про смерть як довільну, так і природну... Далі, філософія є уподібненням Богові... Філософія є мистецтвом мистецтв і наукою наук,  оскільки філософія є початком усякого мистецтва... Далі, філософія є любов’ю до мудрості: істинна ж мудрість є Бог. А тому любов до Бога є істинна філософія” [2, c. 23].

Дане визначення суголосне розумінню філософії античними мислителями, але доповнюється християнськими поглядами.  В давній Греції філософія розумілась теж як любов до мудрості:  мудрими є боги,  а людина може бути любителем мудрості. І.Дамаскін взагалі ж ототожнює мудрість (Софію) з Богом, звідси й популярність Софії на Русі стає зрозумілою: І.Дамаскін називає любов до Бога істинною філософією,  бо любов до Бога адекватна любові до софійного мислення.  Повторюючи Аристотеля, І.Дамаскін визначає філософію як пізнання природи сущого. Але далі він вносить у визначення філософії своє, наголошуючи на практичній спрямованості філософських знань.  На його думку,  філософія є пізнанням усіх речей,  видимих і невидимих,  наука наук,  основа мистецтв.

Розуміння філософії як науки наук трималось аж до початку ХІХ ст., коли стало зрозумілим,  що окремі науки відгалузились від матері-філософії,  коли філософські всеохоплюючі системи себе віджили. Нарешті, І.Дамаскін розглядаєфілософію як основу моралі,  бо вона кличе думати про смисл життя,  розуміння якого досягається лише постійним пам’ятанням про смертність людини.

На Русі популярним був твір “Пространне житіє Костянтина-Кирила філософа”,  де філософія визначається як знання,  що вчить людину як уподібнитись Богові своїми ділами. Отже, Кирило, як і І.Дамаскін, наголошує на тому, що філософія є не просто любомудріє, не тільки осягнення вищих знань, але істина, яка навчає практичній діяльності.

Таке визначення філософії зумовлює і розуміння критеріїв віднесення людини до філософів.  Не можна сплутувати два поняття,  характерні для києворусичів – “книжники”  й “філософи”.  Дійсно,  філософія нерозривно пов’язувалась з книжним знанням, оскільки вища мудрість знаходиться в “Біблії”, що в перекладі означає “Книги”. Звідси книжник – це освічена людина, яка може зробити переклад “Біблії”, інших книг, що прийшли на Русь із-за кордону, вміє їх переписати,  тлумачити їх зміст,  передаючи його іншим.  Тобто не будучи книжником,  не станеш філософом.  Але не будь-який книжник гідний звання “філософ”.  Філософом вважається такий учитель,  який здатний передати вищі, вічні істини іншим людям, для яких вони стануть переконанням,  спонукатимуть їх до певної діяльності. Так, у “Повісті временних літ” філософами названі творці слов’янської азбуки Кирило й Мефодій,  а також той грек,  що вчив князя Володимира основам православ’я і переконав його прийняти східне християнство.

Інша риса філософа – здатність зробити висновки,  відповідні знанням та обставинам, про поведінку як для себе, так і для інших. Значить, філософія – це не абстрактне теоретизування,  а повчання на основі знань,  практично-моральне вчення. У деяких давньоруських пам’ятках зустрічається негативне ставлення до філософії й філософів.  Це стосується “Києво-Печерського патерика”, “Синайського патерика” тощо. Звичайно, цей негативізм можна пояснити тим, що терміни “філософія”, “філософ”  вживаються тут для характеристики античних мислителів. Антична ж мудрість трактувалась християнами як язичництво. Але ж не виключено й таке трактування негативного ставлення до філософії: цей терміно тотожнювався зі споглядальним,  абстрактним теоретизуванням,  а в Київській Русі філософія розумілась як мудрість, що мала практичне спрямування; за всієї поваги до істини, перевага надавалась ділу [2, c. 25].

Визначення філософії в Київській Русі як єдності мудрості й практичного життя у відповідності з нею стало основою для розробки тогочасної вітчизняної онтологічної,  гносеологічної проблематики й частково поглядів на людину та історію. Будемо мати це на увазі, коли перейдемо до розгляду названих проблем.

Найбільш відомими та впливовими діячами духовної культури в Київські Русі були Іларіон,  Лука Жидята, Феодосій Печорський,  Нестор,  Никифор,  Володимир Мономах,  Климент Смолятич,  Кирило Туровський,  автор  “Слова о полку Ігоревім”,  Данило Заточник та ін., які складали інтелектуальну еліту українського народу того періоду.  Вони отримали назву  “книжників”.  Однак,  ця еліта не була одноманітною і поділялася, принаймні, на дві частини. До першої входили такі мислителі як Іларіон, Климент Смолятич, Кирило Туровський та ін., які стояли на вершині тогочасної освіти і вимагали від творів гарної форми і символічного тлумачення. Священного Письма. Другу групу складали так звані  “простаки”, які не мали високої освіти і можливо через це схилялися до простого стилю та буквального розуміння священних текстів. Це були -  Феодосій Печорський, Лука Жидята, Яків Мних, Нестор та інші [9, c . 57].

Саме твори цих двох груп мислителів Київської Русі щодо тлумачення ними філософських проблем висунутих візантійською та болгарською літературою,  дають підстави судити про рівень філософської культури у Київській Русі.

Іларіон Київський  (ХІІ ст.) - один з перших давньоруських філософів.  Відомості про життя і діяльність його досить обмежені,  навіть дати його народження і смерті невідомі.  Головний твір Іларіона  “Слово про закон і благодать”, імовірно, був написаний між 1037-1047 р. У 1051-1053  рр.  Іларіон був першим слов'янським митрополитом у Києві.  Після митрополічної діяльності,  якої його позбавили,  постригся у ченці Києво-Печерського монастиря під іменем Нікона і пізніше став його ігуменом. Іларіон входив до числа наближених князя Ярослава Мудрого,  боровся за об’єднання слов'янських земель під проводом київських князів,  був поборником освіти,  виступав за рівність прав києво-руської    та грецької церков, за суверенітет українського народу. В основному творі  “Слово про Закон і Благодать” Іларіон звертається до теми про перевагу світла над темрявою, “благодаті та істини” (Новий Заповіт)  над  “законом” (Старий Заповіт),  Іларіон намагається    збагнути перевагу християнства над іудаїзмом.  Остання полягає у тому,  іудейська релігія тільки просвітлює народ через закони,  а християнство відкриває шлях до звільнення від влади бісівських сил.

Проблема суспільства   розглядається Іларіоном з позицій безпосередньої божественної участі в людській історії, яка поділяється на три періоди: 1) період  “язичницький”,  2) період іудейського  “закону” і 3) завершальний період християнської  “благодаті та істини”. Будучи носієм християнського світосприйняття, Іларіон особливий тип ставлення до історії. Минуле - це біблійна історія.  Вона є реальний символ,  прообраз власне християнської історії.  Як давньоруський мислитель Іларіон процес християнізації світу розглядає через призму хрещення Русі, яке, на його думку, є завершальним етапом розповсюдження християнства.  Не тільки  “просвітлення”,  а й “звільнення”  від влади біблійних сил Іларіон пов'язує з єдиним Господом Ісусом Христом,  прославляє Його за діяння по спасінню людських душ.

Філософія історії розглядається Іларіоном з позицій послідовного об'єктивно-ідеалістичного розуміння історії.  Одною із головних ідей Іларіона у поглядах на суспільний розвиток є універсалізм і цілісність історії людства, яка, за Іларіоном, розвивається по висхідній лінії внаслідок зміни старого новим.

Лука Жидята  (невід. - 1059)  належить до ідеологів Ярославових монархічних принципів правління державою.  Він виступав проти гегемоністських устремлінь Візантії, її спроб підпорядкувати самостійність та суверенітет Київської Русі. Про життєвий шлях Луки Жидяти  в історії України повідомляється надто мало.  Відомо,  що він походить із знатної новгородської родини і був благословенний в сан єпископа Ярославом Мудрим, після смерті якого у 1055 році за доносом Лука був відкликаний до Києва, де був засуджений і ув'язнений у монастир, де провів три роки [9, c. 60].

Раптова смерть новгородського єпископа Єфрема поклала кінець монастирського ув'язненню Луки і йому повертається церковна влада,  однак повертаючись до Новгорода Лука помирає. Головний його твір  “Повчання архієпископа Луки до братії” -  оригінальний документ соціально-етичної думки того періоду.  Лука Жидята виступив з ідеєю примирення між верхами та низами давньоруського суспільства.  Він    активно пропагував головні положення Нагорної проповіді Ісуса Христа,  зокрема ті,  що стосуються примирення та милості.

Лука Жидята надавав переваги моральним принципам у стосунках між людьми, зокрема любові, у відповідності з яким суспільні відносини мають розвиватися в дусі загальної згоди та миру між людьми.

Феодосій Печорський  (бл. 1008 – 1074)  народився у багатій сім’ї.   Дитячі роки провів у Курську,  де його батько був великокнязівським управителем.  Притаманні юнакові Феодосію замкнутість та відчуженість зумовили вибір служінню церкві.  Феодосій Печорський та його послідовники з Печерсько-Лаврського монастиря певною мірою протистояли світській орієнтації Ярославових  “книжників”,  обстоювали примат конфесійності над світськими, виробляли певний тип духовності.  Феодосій тридцять років проводить затворником, в  “трудах” і молитвах,  переносячи труднощі та митарства печерського подвижника,  не думаючи про свою плоть.  В 1062  р.  братія Києво-Печерського монастиря вибирає його ігуменом.  Своєю діяльністю Феодосій сприяє зміцненню позицій монастиря, посиленню ролі православної церкви.  Феодосій написав одинадцять творів,  головні із них – “Слово про терпіння і любов”,  “Повчання терпіння і смиріння”. В цих творах Феодосій виступає ідеологом православ'я,  пропагує основи християнської моралі,  бореться за її чистоту.

Суспільство та його буття,  за Феодосієм,  є сфера божественного промислу. Він дотримувався християнської ідеї щодо “богообраності князя”, обґрунтовував положення про те, що світська влада йде від Бога. Феодосій Печорський також вважав, що світські володарі не зберігають,  а лише захищають православ'я,  стоять на сторожі божих і церковних інтересів. Провідна роль в суспільстві належить не світській,  а духовній владі.

Логічно продовжуючи цю тему,  Феодосій доводить необхідність створення над суспільством та світською владою чернечого нагляду,  йдеться про те, що релігія має примат над політикою і чернечий нагляд,  відповідно,  має поширюватися на всі політичні відносини,  не обмежуючись чисто релігійними справами [2, c. 27].

Нестор  (бл. 1056 -  після 1113).  Автор  “Житія преподобного отця нашого Феодосія, ігумена Печорського”, “Повісті временних літ” та інших. Народившись, ймовірно, не у знатній сім'ї, Нестор не досяг високих постів, залишившись все життя дияконом, Нестор внаслідок самовідданої праці над книгами здобув енциклопедичну освіту,  залишившись в пам'яті нащадків “батьком руської історії”.  Нестор,  як і інші літописці,  прагнув не тільки адекватно зобразити історичні події,  а знайти їх першооснов та рушійні сили, співставити   їх з іншими подіями, з’ясувати механізми та тенденції їх розвитку.

Нестор розглядає не людину взагалі,  а проблеми слов'янина. Слов'яни походять від Яфета -  сина Ноя. Нестор підкреслює у зв'язку з цим,  що всі давньоруські князі є представниками єдиної слов'янської сім'ї,  в якій вирішальне значення мають певні етичні норми,  братня любов, повага і підкорення молодшого старшому. Проблема суспільства. Нестор немовби з висоти пташиного споглядає суспільний розвиток від Британії до Індії та Індонезії. Особливого значення надається уваги ідеї    боговибраності слов'янського народу,  місця слов'ян серед інших народів.  Нестор прагне з'ясувати причини тих нещасть,  що випали на долю українського народу.  Головними серед них є розбрат,  міжусобиці, братовбивство. Нестор вважає, що нещастя, які випали на долю Русі є  “батіг Бога”. Він приходить до висновку, що єдність Руської землі має відбутися не під егідою великокнязівської , а церковної влади.

Найвищою цінністю для слов'янина є “Боже блюдіння”, боговибраність слов'янського народу, ідея геоцентризму,  пріоритет добра та добродійства, ідея єдності Руської землі.  Історіософські погляди Нестора мали не абстрактно-освітнє значення.  Він відверто виступає прихильником династичної форми князювання Ярослава Мудрого, який поділив князівство між синами. Гарантом єдності Руської землі має стати братство і співпраця між усіма князями при дотримані принципу підкорення молодших князів старшим.  Нестор прагнув домогтися компромісу між центробіжними і відцентровими силами, стримати міжусобиці [2, c. 30].

Никифор ( невід. – 1121) відомий політичний і церковний діяч, з 1104 по 1120 р. був київським митрополитом, написав п'ять творів, серед яких на особливу увагу заслуговують  “Послання митрополита Никифора Володимиру Мономаху”, “Послання Ярославу Святославичу”. Никифор розглядає людину як складну багатофункціональну систему, тобто таку,  яка складається із двох субстанцій тілесної і духовної.  Однак,  це не дуалістичний погляд на природу людини. Якщо дуалісти розглядають дві субстанції як незалежні, самостійно існуючі первоначала,  то за Никифором,  тілесна і духовна субстанції перебувають в стані постійної боротьби. Душа не існує окремо від тіла.  Їх вплив одне на одного життєво важливий настільки,  що їх не можна уявити  окремо.

Цікаві є роздуми Никифора стосовно душі людини.  Вони чимось  нагадують погляди Платона на душу людини.  Як і античний філософ Никифор помічає три сили в душі людини:  словесне,  люте і бажане.

Суспільний розвиток,  за Никифором,  багато в чому нагадує розвиток окремої людини.  В суспільному житті також мають місце три сили:  словесне,  люте і бажане.  Никифор звертає увагу на необхідність політичних та етичних засад,  які закладають підвалини справедливого управління країною

Никифор не обмежувався тільки просвітницькою діяльністю.  Йому була притаманна висока політична активність.  Він майже 17  років очолював київську митрополію.  Саме довелось освячувати  сходження на престол Володимира Мономаха.

Володимир Мономах (1053 – 1125) - видатний державний й політичний діяч, а також талановитий письменник і мислитель. У 1078 - 1094 роках князював у Чернігові,  а в 1113  р.  став київським князем.  Йому вдалося відновити великокнязівську владу на значній території руських земель,  мономах   видав низку законодавчих актів, які згодом дістали назву  “статут Володимира Мономаха”. Найбільш відомим його твором були  “Повчання”,  в яких знайшли відображення світоглядні, правові   тому числі філософські погляди автора [4].

Онтологічні уявлення Володимира Мономаха будуються в контексті середньовічного християнського геоцентризму, мономах підкреслює велич і всемогутність Бога. .Весь світ створений Ним має знаходитися на службі у людини.  Цей світ надто красивий та досконалий є взірцем премудрості Бога.

Гносеологічні погляди Володимира Мономаха ґрунтуються на достатньо глибокому розумінні біблійних сюжетів а також творів святих отців церкви.  В них поєднується    раціональне ставлення до ірраціональних християнських вчень з достатньо раціональним осмисленням   економічних,  політичних та інших проблем свого часу. Методологічні уявлення Мономаха полягали у прагненні дотримуватися поєднання слова і діла,  не чинити неправду,  прилучатися до премудрості творця.

Проблема людини знаходиться на першому плані у світоглядних, політичних,  моральних та інших роздумах Володимира Мономаха. Проблема людини ставиться і Вирішується Володимиром Мономахом під кутом зору християнського світогляду.  Йдеться про те,  щоб збагнути сутність людини,  усвідомити почуття власної гідності,  усвідомити себе особистістю та замислитися стосовно відповідальності за свої діяння.

Володимир Мономах надто глибоко усвідомлює цінність людського життя над яким ніхто не має влади.  Він засуджував смертну кару і в дусі християнської моралі закликав до милосердя та покаяння.  Кожна людина проходить певний життєвий шлях накреслений Богом.  І тільки Творець має владу над усіма смертними,  оскільки Він безсмертний.  Кожна людина також має можливість збагнути про своє значення для майбутніх генерацій.  Вона передає своїм дітям та онукам    свій життєвий досвід,  допомагає їм своїм прикладом.

Проблеми суспільного розвитку турбували Володимира Мономаха  турбували Володимира Мономаха не менше, ніж інших князів. Особливого значення він надавав проблемі суспільного примирення.  На відміну від інших мислителів Київської Русі Володимир Мономах не обмежувався абстрактно-теоретичними міркуваннями, а надає їй практичного втілення.  Аксіологічні уявлення Володимира Мономаха детермінуються його християнською орієнтацією. “Бог - народ - людина” - ось та парадигма, якої дотримувався київський князь. Він багато думав про милість Бога, і також вчив пам'ятати про убогих і слабих, поважати старших і менших, не думати про накопичення багатства та скарбів,  застерігав проти від клятвопорушення і неправди,  гордині,  особливо від обману,  лінощів, п'янства і блуду, бо в них гине душа і тіло [4].

Праксеологічні погляди Володимира Мономаха    ґрунтуються на принципах християнської етики і, зокрема,  принципу добра та,  миру. Він намагався принципам загального примирення підпорядкувати відносини між князями. Сутність добра    проявляється в турботі про благо підданих,  тобто народу. Силу князів він вбачав не у духовному їх розвитку, а в знанні.

Питання про співвідношення політики і релігії Володимир Мономах вирішував на користь політиці, хоча і відводив духовенству почесне   місце.

Климент Смолятич  (невід. -  після 1154) -  письменник,  церковний діяч, другий митрополит з русичів, просвітник Русі XII ст. Автор декількох творів,  із яких до нас дійшов лише один твір – “Послання,  написане Климом митрополитом руським Хомі Пресвітеру,  витлумачено Афанасієм монахом”.

Проблема людини розглядається Климентом Смолятичем з боку її ставлення до Бога. У цьому зв’язку він з’ясовує питання про марнославство та славолюбство.  Смолятич засуджує марнославство та славолюбство,  як смертний гріх. Істина слава знаходиться на шляхах пізнання та виконання заповідей Бога.  Душа людина складається, за Смолятичем, з почуттів та розуму. Філософ здогадується про діалектичний зв’язок складових частин душі.  У розумі людський дух отримує своє земне буття.  Провідну роль у житті людини відіграє розум. Він є господарем, а почуття його слугами.  Проблеми суспільного розвитку  фокусуються навколо ідеї цілковитої   незалежності Русі. Смолятич засуджує князівські уособиці, застерігає проти поневолення Київської Русі іноземними загарбниками, закликає князів до злагоди, миру та об'єднання навколо Бога, божих заповідей і неухильного їх виконання.

Аксіологічні погляди Климента Смолятича зводяться до того,  що найвищими цінностями в житті людини є духовні цінності,  серед яких провідне місце займає Бог,  заповіді господні,  які отримали оновлення і розвиток в Нагорній проповіді Ісуса Христа. Смолятич виступав за духовне самопізнання, самовдосконалення людини [2, c. 35].

Кирило Туровський (1130 -  бл. 1182) -  видатний діяч культури домонгольського періоду,  оригінальний мислитель,  філософ,  майстер урочистого красномовства, за що був прозваний  “Златоустом”. Він є автором таких творів,  як: “Притча про сліпця та кульгавого”, “Олово про премудрість”, “Слово Кирила,  недостойного монаха,  по Великодню...”  та інших.

Онтологічні погляди Туровського    носять геоцентричний характер. Він захоплюється духовною красою на небі й землі.  Світ духовний Туровський не протиставляє    світові земному,  говорить про їх органічний зв'язок, підкреслюючи при цьому першорядне значення духовного.  Гносеологічні уявлення Кирила Туровського пов'язанні із наданням великого значення розуму. Слідом за Климентом Смолятичем Туровський звертається до методу алегоричного мислення,  за допомогою якого намагається подолати містико-аскетичне не сприйняття світських цінностей і виробити такі моральні принципи,  які б не штовхали людину в обійми чернецького фанатизму та зречення.

Методологічні погляди Кирила Туровського  носять теоцентричний та антропоцентричний характер.  Це означає,  що,  Використовуючи євангельські тексти, Кирило Туровський намагається показати, що творення світу Богом і саме вселюднення Бога здійснюється заради людини.

Проблема людини як і проблема Творця є ключовою в духовній спадщині Туровського. Він намагається осягнути творчу сутність людини. Пришестя Христа на землю полягає в даруванні істини. Однак людина не повинна сидіти склавши руки і чекати. Навпаки, людина не звільняється від розумового пошуку, має своїми зусиллями робити вибір між добром і злом.  Разом з тим розум людини має бут знаходитися під контролем. Розум, який врівноважений божественною істиною, вірою перетворюється на “стрункий розум”. Стверджуючи, що кожна людина складається із тіла та душі, Кирило доводить нетлінність,  безсмертність душі.   Значної уваги надавав Туровський обґрунтуванню положення про   неможливість творити зло навіть керуючись добрими намірами [2, c. 37].

Проблеми суспільного розвитку розглядалися Туровським у всі періоди його життя.  Так,  у період затворництва він виступав із виправданням чернецтва,  яке вимагало покори і звільнення людини від страждань і гріховності.  Однак і в цей період Туровський засуджує церковне здирство, прагнення духовенства до влади, критично ставиться до церковної ієрархії.  Посилаючись на євангельські сюжети Кирило Туровський  намагався показати причетність Бога до світського життя, його служіння людству.

Даниїл Заточник (кінець XII - поч. XIII ст.) - руський книжник, який займаючись самоосвітою виховав себе сам, а потім виступив просвітником.

“Моління” -  головна,  праця Даниїла Заточника,  в якій знайшли відображення його світоглядні та соціально-політичні погляді і уявлення. Онтологічні погляди Даниїла Заточника   відповідають загальноприйнятим положенням християнського світогляду, головними іпостасями якого є добро і зло. Останні трактуються Даниїлом не з погляду метафізики,  а з позицій життєвої практики, в дусі народної мудрості.

Гносеологічні уявлення Даниїла Заточника також відповідають традиції київських мислителів, для яких проблема співвідношення почуттів і розуму вирішується на користь розуму як головного багатства людини.

Прославлення розуму,  мудрості є головним змістовним орієнтиром  “Моління”  Даниїла Заточника.  Розум -  властивість людини,  яка перевершує багатства,  силу влади та військову славу.  Разом з тим Даниїл не відкидає ролі та значення чуттєвого досвіду,  навпаки,  спираючись на чуттєвий досвід,  розум здатний досягти істини,  яка перевершує віру.  Внаслідок такого сполучення розуму з чуттєвим досвідом народжується мудрість.  Методологічні погляди Даниїла Заточника ґрунтуються на його онтології та гносеології.  Фокусуючи увагу головним чином на проблемі людського буття,  він надавав величезного значення аналізу шляхів,  форм,  методів та засобів духовного освоєння навколишнього середовища.  Не випадково він надто багато уваги аналізу чуттєвої та розумової інформації,  а також їх сполученню, що приводить до понять мудрості та серця.

Проблема людина у творчості Даниїла Заточника є провідною.  На відміну від передуючих мислителів    Русі князівської доби,  для яких ця проблема пов'язувалась з певними соціальними станами, Даниїл Заточник розглядає людину саму по собі,  незалежно від її станового положення [2, c. 42].

Висновки

Підводячи підсумки викладеного, можна  стверджувати наступне:

Філософська думка в Київській русі виникла і розвивалась на ґрунті народної мудрості, міфології,  а також переробки візантійської,  а через неї античної    філософії,  відповідно до руської дійсності.  Філософська проблематика стосується головним чином проблем онтології,  гносеології,  методології, людини, суспільства, а також аксіологічної та праксеологічної орієнтації.

Онтологічна проблематика мислителів Київської Русі пов'язана з розв'язанням питань щодо першооснови та рушійної сили розвитку всього існуючого. Домінуючими та той час в українській філософії доби Київської Русі були християнські теоцентризм та антропоцентризм.

Гносеологічна проблематика зазначеного періоду торкалася головним чином співвідношення ірраціонального та ірраціонального в духовному освоєнні світу.  Ірраціональне в той період розглядалося як чуттєва інформація та інформація, що заснована на вірі. Раціональна інформація - це сфера розуму та мудрості.  В творчості Даниїла Заточника основою пізнавального процесу є серце як істинне  “Я”,  а його атрибутами розглядається мудрість та краса, раціональне та естетичне.

Проблема людини проходить червоною стрічкою через творчість всіх без винятку мислителів,  творцем людини є Бог.  Цікаво, що саме для людини і в ім'я людини Бог створив цей прекрасний світ. Більш детально проблему людини розглядає митрополит Никифор.  За його уявленнями душу людини складають три сили:  словесне,  люте і бажане.  Никифор висловлює думку про те,  що в людині органічно поєднані добро і зло.  Співвідношення цих начал визначає характер людини.

Усі без винятку мислителі Київської Русі більшою або меншою мірою торкаються проблем суспільного розвитку,  звертаючи особливу увагу на роль князівської влади. Кирило Туровський помічає, що й Бог не байдужий до того,  що діється в суспільному житті людей,  і прагне допомагати людям.

Список використаних джерел

  1. ГорськийВ.С. Історія української філософії: Навчальний посібник.-К., 2001.-376 с.
  1. Дубінін В.В. Розвиток філософської думки в Україні. –  Краматорськ,  ДДМА, 2006. - 198 с.
  1. Історія філософії України. Підручник (Тарасенко М.Ф., Русин М.Ю. та ін.). – К., 1994. – 561 с.
  1. Історія  української культури. - В 5-ти т. - К., 2001.
  1. Лосский H.О. Иcтopия pуccкoй филocoфии. - М.:Bыcш. шк., 1991. - 559 с.
  1. Мащенко С. Т. Основні проблеми в історії української філософії. Конспект лекцій спецкурсу. – Чернігів, 2002.
  1. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій. Навчальний посібник. - К., 1999. – 543 с.
  1. Українська  та зарубіжна культура / за ред. Заковича М.М. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000. – 622 с.
  1. Федів Ю.О., Мозганова Н.Г. Історія української філософії: Навчальний посібник. – К.: Україна, 2001. – 512 с.

10.Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К.: Орій, 1992. – 230 с.

11.Зеньковский B.B. Иcтopия pуccкoй филocoфии. B 2-x т.,4-x кн. - Л.:ЭГO, 1991. - Ч. 1-4.

12.http://goodidea.moy.su/Filosofia/Problemy_filosofii.pdf

База готовых работ: