logo (068) 202 57 83     (095) 710 36 67
help
Заявка
help
Viber
help
Skype
email_icon
E-mail
Joomla Templates and Joomla Extensions by JoomlaVision.Com
Мы профессионально позаботимся о Вашей успешности 24 часа в сутки 7 дней в неделю

Контрольна з філософії

Зміст

Вступ. 3

1. Проблема політики та політичної системи суспільства в історії філософії 4

2. Поняття і структура політики.Політична система суспільства. 9

Висновки. 19

Список використаних джерел. 21

Вступ

В останні роки зростає зацікавленість філософсько-політичною проблематикою вітчизняних та зарубіжних дослідників. Це помітно у збільшенні кількості праць, опублікованих представниками різних дослідницьких напрямів, у яких через філософсько-теоретичний аналіз розглядаються політичні поняття, концепти, проблеми. Тотальне захоплення аналізом політичних подій на рівні політичного коментаря, політичної публіцистики, з одного боку, сприяє поверхневій політичній просвіті населення, з іншого – нівелює необхідність філософського та наукового дослідження феномену  «політика» та пов’язаних із нею процесів. Іншим недоліком вивчення «сфери політичного» можна назвати певну диспропорцію, яка може призупинити подальший розвиток її дослідження. Йдеться про філософський складник цього процесу, про який досить часто забувають.

Дослідження феномену політики, як правило, займається політологія, тоді як політична філософія відчуває себе «пасербицею» навіть у структурі філософського знання. Значною мірою це пов’язано з розумінням політичної філософії як варіанта політичної ідеології, яка (за радянських часів – С. О.) замінила першу. У результаті політична дійсність, змальована політичною філософією, мала спотворені, кон’юктурно орієнтовані установки та ідеали.

Важливим під час аналізу політичної філософії є загальне питання про співвідношення філософії та науки. Ототожнення філософії з наукою породило чимало протиріч та ускладнень у теорії, деформацій у соціальній та духовній практиці. Усе це відображається і на політичній філософії як одиничному явищі.

Труднощі методологічного роду викликають розмежування і співвідношення політології, політичної соціології та політичної філософії через переплетіння об’єктів їх дослідження.

У цьому аспекті доволі часто змішують політичну філософію та політичну теорію.

Тут має рацію Е. Хеккер, який стверджував, що «…жоден теоретик не спроможний зробити довгостроковий внесок у людські знання, якщо не працюватиме одразу в царині як науки, так і філософії».

1. Проблема політики та політичної системи суспільства в історії філософії

Сьогодні існують і полемізують у діалогічно-дискусійному аспекті різні теоретико-методологічні моделі предметного поля політичної філософії.

Повний спектр інтерпретацій предмета політичної філософії можна поділити на кілька ключових підходів або методологічних позицій. Визначальним критерієм при цьому буде авторське потрактування специфіки політико-філософського аналізу політичної реальності.

Розгляд питання щодо особливостей філософсько-політичного погляду на політичну реальність передбачає вирішення кількох завдань:

1. З’ясувати способи вивчення політичного життя суспільства, характерні саме для політичної філософії.

2. Розкрити проблемно-тематичне ядро політичної філософії і процес його трансформації.

3. Виділити різноманітні теоретико-ідеологічні комплекси всередині інтелектуального простору політичної філософії.

На думку О. Ф. Русакової, різноманітні точки зору на особливості предметного поля політичної філософії можна об’єднати у сім основних методологічних підходів:

– позитивістський;

– ціннісний;

– деонтологічний  – фокусує увагу на тому, що політична філософія вирішує, в першу чергу, питання про правильну і неправильну політичну практику, про вибір соціальним суб’єктом того чи іншого політичного ідеалу;

– концептологічний – ставить у центр уваги політичної філософії аналіз політичних концептів як структурованих ідеальних образів;

– мультипарадигмальний  – розглядає предметне поле політичної філософії як сукупність різноманітних світоглядних і когнітивних установок (парадигм), які є основою тієї чи іншої течії політичної думки;

– дискурсивний  – виявляє різноманітні типи і дискурсивні особливості політичного філософствування на основі проведення дискурс-аналізу відповідних текстів і публічних ідейнополітичних практик;

– структурно-функціональний, згідно з яким проблемно-тематичні блоки, які є предметом політичної філософії, виділяються аналогічно з проблемно-галузевою структурою і типами сучасної філософії  [21, c. 204].

Розглянемо більш детально вказані методологічні підходи. Позитивістський підхід. Для представників цього підходу ідеалом наукового знання є дані точних наук, отримані в результаті емпіричних досліджень. Згідно з позитивістською точкою зору, ціннісноорієнтована політична філософія не відповідає ідеалу наукового політичного знання і тому приречена на «вмирання». Позитивісти вважали, що ідеї політичної філософії можуть бути цікавими лише для істориків політичної думки. Така точка зору була розповсюджена у 50-6-х рр. ХХ ст. в американській політичній науці, яка ґрунтувалася на біхевіоризмі як основному методологічному принципі політичних досліджень.

Представники позитивістського підходу робили висновок, що політична теорія переживає епоху свого занепаду, втрачає значення для отримання нового знання про політику, тобто приречена на повне зникнення.

Належну відповідь на такі зауваження дав на початку 60-х рр. минулого століття Данте Джерміно: «Політична теорія може розквітнути подібно до того, як це було раніше, лише через відновлення міцної онтології й адекватної епістемології,  – це вимагає відмови від фізікалістської інтерпретації досвіду, яка десятиліттями домінувала в політичній науці. Масштабна філософська трансформація такого роду вже повним ходом іде в нашій дисципліні. Наявні вже зараз результати дають можливість висунути  судження про те, що настає період, коли ми зможемо стати свідками повноцінного відновлення політичної теорії» [9, c. 337].

Ціннісний підхід. Особливу увагу та інтерес викликає збірник праць Лео Штрауса «Вступ до політичної філософії», у якому він критикує позитивізм у політичній науці. Л. Штраус стверджує, що ціннісний підхід необхідним у будь-яких соціальних дослідженнях. На його думку,  політична наука неможлива без ціннісних оцінок і установок ідеологічного вибору. Ціннісний підхід під час аналізу політики, вважає вчений, дає можливість політичній філософії не лише оцінювати політичні реалії з позицій їх відповідності тим чи іншим уявленням щодо суспільного блага та ідеального соціального облаштування, але також і певним чином розуміти, інтерпретувати політичні дії з точки зору їх правильності й справедливості.

Л. Штраус завжди використовує оціночний підхід, пов’язаний із поняттями правильність  і справедливість. Політична філософія прагне до знання про критерії правильності й справедливості. «Політична філософія, – зазначає Л.Штраус, – це, з одного боку, спроба вияснити істину природу політичних речей, а з іншого, – взнати, що собою являє правильний або добрий політичний порядок» [24, c. 11].

Л. Штраус розмежовує предмет політичної філософії та предмети таких дисциплін, як політична теологія, соціальна філософія і політична наука. Політична наука, на його думку, виключає філософський підхід, а політична філософія – науковий.

Деонтологічний підхід. Його яскравими представниками були відомі дослідники Ф. Бенетон, Д. Міллер, О. Пятигорський.

На думку Ф. Бенетона, центральним у політичній філософії є питання щодо правильної політики. Ідея описової й аналітичної політичної науки відмовитися від оцінювальних суджень, зауважує він, так само абсурдна, «як ідея медицини, яка забороняє проводити відмінність між здоров’ям і хворобою» [6, c. 23].

Відмова від філософського осмислення політики, за Ф. Бенетоном, глибоко помилкова і з методологічної, і з практичної точок зору, оскільки переоцінка значення теоретичних розробок із філософсько-політичної проблематики шкодить реальній політичній практиці.Деонтологічний підхід до розуміння особливостей предметного поля політичної філософії поділяє Д. Міллер. Головними питаннями політичної філософії він вважає такі: «Чи дійсним є те, що в якій державі ми живемо, це впливає на наше повсякденне життя? Чи дійсно ми можемо вибирати своїх правителів? Або ж форма правління нам непідвладна? І чи можемо ми знати, чому одна держава краща, а інша гірша?»   [15, c.13].

Потреба в політичній філософії, вважає Д. Міллер, є завжди, особливо в ті періоди, коли суспільство стикається з незвичайними ситуаціями, коли вступають у конфлікт ціннісні  орієнтації: тут центральним постає політико-філософське питання щодо пріоритету цінностей.

Оригінальна версія деонтологічного підходу до предмета політичної філософії належить О. Пятигорському. Він обґрунтовує, що політична філософія має справу виключно з мислительними рефлексіями з приводу політики у формі ідеально-нормативних образів або абсолютів. «Об’єкт політичної філософії, – стверджує він, – це політична рефлексія, рефлексія про політику… Предмет –основні поняття політичної рефлексії» [20, c. 28–29].

Основними поняттями політичної рефлексії, вважає О. Пятигорський, є політична влада, держава, революція та війна. Ці поняття-образи вчений розкриває через уведення додаткового інструментального поняття – «абсолют». Політична філософія має справу з абсолютною політичною владою, абсолютною державою, абсолютною революцією й абсолютною війною, тобто виключно з ідеально-нормативними образами-рефлексіями. Ідея абсолюту – це той ідеал, із яким людина співвідносить реальні політичні події й політичні практики, ідеал, який у свідомості кожного є інструментом політичної рефлексії. Саме межові абстракції в їх інструменталістському застосуванні до реальної політики й досліджує політична філософія. Концептологічний підхід. Його основою є ідея про те, що політична філософія становить інтелектуальну діяльність із конструювання різних концепцій, на основі  яких здійснюється теоретичне осмислення феноменів світу політики.

Щодо ідеології та живої політичної практики, політична філософія виступає як концептуальне ядро, яке задає теоретико-методологічні підстави для пояснення та інтерпретації політичних явищ.

Концептологічний підхід до предмета політичної філософії передбачає концентрацію дослідницької уваги на аналізі певної серії концептів і способів їх інтерпретації представниками різних ідейно-політичних течій. Цей підхід представлений у російській політичній філософії Т. О. Алексеєвої [1, 5] і В. П. Макаренка [13, 14].

Представники концептуалістського підходу вводять термін «концепт». Концепт  – це кластер ідей та інтерпретацій, які виникають навколо певного політичного поняття. Розробники концептуалістичного підходу розглядають предметне поле політичної філософії як концептосферу, що динамічно розвивається, всередині якої відбувається зіткнення ідеологізованих комплексів інтерпретацій концептів, що є предметом дискусій в академічних і політичних колах.

Мультипарадигмальний підхід до предмета політичної філософії ґрунтується на ідеї про те, що одночасно існує багато різноманітних видів політичних філософій, кожна з яких є парадигмою, тобто філософсько-теоретичною базою для певного напряму політичної думки або для впливової ідеологічної практики. Це уявлення конструює предметне поле політичної філософії на ґрунті виділення та аналізу парадигмальних основ найбільш розповсюджених ідейно-політичних течій.

Дискурсивний підхід. Біля витоків методології філософсько-політичного дискурсу-аналізу стояли французькі постмодерністи М. Фуко, Ж. Бодрійяр, Ж. Дерріда, Р. Барт, Ж.-Ф. Ліотар. Політичний постмодернізм  – це критично філософська рефлексія відносно дискурсу лібералізму, який панує в сучасній політичній філософії. Критичний аналіз дискурсу лібералізму розпочинається з критики проекту Просвітництва, основою якого є принципи раціоналізму, логоцентризму, прогресизму, універсалізму. Дискурсивне панування лібералізму передбачається долати через вироблення альтернативних дискурсів, для яких характерним є антилогоцентризм, тобто відмова від ієрархізму й бінарної асиметрії в моделюванні політичних реалій.

Структурно-філософський підхід до предмета політичної філософії висвітлено в публікаціях російських авторів О. С. Панаріна, І. О. Василенка, О. Ф. Русакової.

Суть цього підходу полягає в тому, що проблемно-тематичне поле політичної філософії поділяється на декілька галузевих компонентів. Виділяють такі підрозділи політичної філософії: політична онтологія, політична епістемологія, політична антропологія, політична аксіологія, політична праксеологія. Кожна з перерахованих галузей сучасної політичної філософії є системою концептів, проблем і категорій, що динамічно розвиваються.

2. Поняття і структура політики.Політична система суспільства

Якщо звернутися до терміну „політика”, то він має походження від грецького слова „polis”, що означає буквально „місто” або „місто-держава”. У творчості античних філософів є різні трактування цього поняття. Платон розглядає політику як „мистецтво управління людьми”. Аристотель у трактаті „Політика” стверджує, що політика – це діяльність, спрямована на досягнення загального блага, щасливого життя людей в межах держави. Людину ж він визначає як „суспільну”, „політичну істоту”. У Давній Греції політикою називалася діяльність, пов’язана з організацією господарського і громадського життя „полісу”.

Відомий філософ ХУІ століття - Н.Макіавелі в праці „Государ” практично ототожнює поняття „політика” і „влада”. Відповідно його твердження, людиною рухає насамперед жага влади, вона прагне спочатку її придбати, а потім усі її політичні дії націлені на збереження цієї влади.

Марксистська теорія запропонувала ідею виникнення політики на історичному етапі розвитку суспільства. З появою економічної й соціальної нерівності між людьми структура суспільного життя ускладнюється, вона охоплює відносини між класами, націями і державами. Основним суб’єктом політики виступає панівний клас суспільства, саме він визначає зміст і спрямованість політики держави.

Що являє собою політика? Перш за все, політика має пряме відношення до управління, якого потребує будь-яка система. Узгодження взаємопов’язаних функцій елементів, підпорядкованість самозбереженню, реалізація відповідних тенденцій розвитку потребує організації системи на певній управлінській основі, що передбачає підкорення, виконання команд і тому подібних управлінських операцій, які долають хаотичність що періодично виникає в системі.

В системних теоріях (синергетиці, кібернетиці) функції управління докладно досліджені, вони мають пряме відношення до функціонування соціальних систем. Управління в них набуває статусу політичної дії. Для збереження соціуму необхідна корекція процесів управління, яка і існує у формі політики.

В основі явища політики лежать владні стосунки між людьми. В сучасних визначеннях політики це всіляко підкреслюється. Принаймні її не розглядають виключно як функцію похідну від економіки. При будь-якому суспільному устрої політична проблематика не зійде на ніщо, оскільки залишається питання: хто панує, як комплектуються органи управління, як здійснюється влада, якою мірою досягнуто згоду або яка міра незгоди між тими, хто управляє і хто їм підкоряється. Політика така ж важлива як економіка.

Приступаючи до вивчення питання про сутність політики та складової політичної системи суспільства треба звернути увагу на те, що  у змістовому відношенні політична система включає в себе  різні елементи, об’єднані між собою однією, спільною основою – сферою політичного життя. Основними її структурними елементами є: політичні відносини; політична влада; політична діяльність; політична організація суспільства;  політична свідомість; політична культура,  тощо. Треба також звернути увагу  на той факт, що чим вище рівень розвитку суспільства, тим складнішою за своєю структурою і змістом є його політична система.

Отже, політика – це сфера діяльності, яка пов’язана з відношеннями між соціальними групами, в центрі яких стоїть проблема завоювання, утримання і використання державної влади.

Саме влада, як форма стосунків між людьми, є основою політики. Влада є невід’ємним атрибутом людської, а тим паче соціальної нерівності людей. Вона існує як влада над собою, так і як влада над іншими.

Щоб усвідомити сутність політичної системи суспільства, треба звернути увагу на той факт, що політична система суспільства – явище історичне.

Суспільні відносини між різними соціальними групами і, відповідно, політика, яка відображає корінні інтереси цих груп, випливають з їх місця в економічному житті суспільства. Політика є надбудовою над економічним базисом. У ній найбільш повно й глибоко відображаються корінні економічні інтереси різних соціальних груп. Тому вона є концентрованим вираженням економіки, її узагальненням і завершенням. Політика здійснює великий вплив на економіку і всі інші сфери суспільного життя. Яскравим доказом цього є соціально-політичні процеси, які відбуваються нині на етапі становлення української державності.

Політика як суспільне явище виконує ряд важливих функцій. До них необхідно віднести: вираження політично значущих інтересів усіх соціальних суб’єктів; управління соціально-політичними процесами в суспільстві; визначення пріоритетів розвитку суспільства і забезпечення у ході їх реалізації гармонії інтересів соціальних груп та окремих індивідів; узгодження інтересів різних соціальних груп населення і відвернення конфліктів, збереження цілісності й стабільності функціонування соціальної системи.

Таким чином, політика – багатовимірне соціальне явище. В процесі суспільного розвитку змінюються суб’єкти політичних відносин, функції політики, форми політичного устрою й правління, характер політичних організацій, відносин, ідеологій.

Разом з політичними відносинами формується і політична система суспільства. Це система державно-правових, політичних і громадських інститутів, установ і організацій, за допомогою яких регулюються політичні відносини між державами, народами, націями та іншими спільностями людей. Її елементами здійснюються завоювання, утвердження і функціонування політичної влади в залежності від політичної культури суспільства. Основним політичним інститутом виступає держава.

Політична система суспільства –  складне утворення,  котре уособлює впорядкованість в єдину цілісність не лише однопорядкових (властивепростимсистемам), а й різнопорядкових елементів.

Необхідність осмислення систематизації життєвих процесів викликала у світовій науці інтерес до теорії систем. Завдяки створенню,  насамперед науковцями США,  теорії політичної системи суспільства, розрізнені політологічні знання було поєднано в цілісну сукупність.  Соціологічну концепцію «соціальної системи» Т. Парсонса, ідеї системно-функціонального аналізу М. Леві та інших трансформували в політології Д. Істон [10], Г. Алмонд [25], У. Мітчелл, К. Дойч та інші вчені у концепцію політичної системи.  Свою увагу дослідники зосередили не лише на державі, а й на аналізі всієї політичної системи, яка складалася з багатьох політичних інституцій, на політичних процесах,  що сприяли інтеграції й політичній стабілізації суспільства. Адже, як відомо, рівень розвиненості суспільства будь-якої країни визначається розвитком її політичної системи,  чіткістю її структури та функціонування.

Так,  американський соціолог Т. Парсонс (1902-1979 рр.),  представник структурно-функціональної школи у праці  «Соціальна система» (1951 р.),  розглядав суспільство як систему, що складається з окремих, інтегрованих елементів.  Такими елементами у структурі кожного суспільства є:  суспільні цілі,  норми,  цінності, ролі [26].

Системний підхід до аналізу політики вперше застосував американсько-канадський політолог Д. Істон у працях  «Політична система» (1953 р.), «Концептуальна структура для політичного аналізу» (1965 р.)  і  «Системний аналізполітичногожиття» (1965 р.) [10]. Політичну систему Д. Істон розглядав як сукупність взаємодій,  які здійснюють індивіди у межах,  призначених для них ролей, і які спрямовані на авторитарний розподіл цінностей у суспільстві.  Здійснюється такий розподіл завдяки владі, що є атрибутом великої суспільно-політичної системи.

Головне призначення політичної системи – виконувати функції розподілу цінностей та примусити більшість членів суспільства погодитися з цим на тривалий час. Невиконання системою цієї функції призводить до зростання напруженості в системі аж до її руйнування.

На відміну від концепції Д. Істона,  де приділено відносно менше уваги такій проблемі,  як політична культура,  Г. Алмонд розрізняє політичні системи на основі їхніх структур і культур, вказуючи на їхню взаємодію. Г. Алмонд розглядає політику як цілісну систему зі складною структурою, кожний елемент якої має певне призначення і здійснює специфічні функції, спрямовані на задоволення потреб системи.

Це система взаємодії, що виконує функції інтеграції й пристосування за допомогою застосування або загрози застосування більш чи менш законного фізичного примусу. Ці функції політична система виконує як усередині кожного конкретного суспільства, так і за його межами у відносинах з іншими суспільствами.  Політична система є узаконеною силою,  яка підтримує порядок і здійснює перетворення в суспільстві, що забезпечують його згуртованість і цілісність.  Як і будь-яка інша система політична система виконує два базових набори функцій –  входу і виходу .

Д. Істон і Г. Алмонд заклали основи різних варіантів концепції політичної системи й дали поштовх до розвитку теорії політичної системи суспільства вцілому.  Кожний з варіантів досліджує різні сторони політичної системи суспільства.

Вітчизняні дослідження політичної системи українського суспільства почалися у 60-ті роки.  У виданій Інститутом держави і права АН України книзі  «Політична організація суспільства» (К., Наук, думка, 1967) було наведено визначення політичної організації суспільства, що його дав професор права Київського університету П. Недбайло. Це визначення і досі не втратило свого значення.  У тому самому році Інститут держави і права АН СРСР видав книгу  «Политическая организация советского общества» (М.,  Наука, 1967) [22,  с.253-266].

Структурними елементами політичної організації суспільства того часу розглядалися держава, партії,  профспілкові,  молодіжні і кооперативні організації.  На початку 70-х років у науковій літературі з питань політики з’явилося поняття «політична система суспільства».

На відміну від теоретиків політичної системи Заходу,  проблематика політичної системи досліджується і в соціально-класовому, конкретно-історичному контекстах.  Зокрема, в марксистській літературі вказується, що політична влада здійснюється в рамках політичної системи суспільства, під якою необхідно розуміти відносно замкнуту систему,  котра забезпечує інтеграцію всіх елементів суспільства як цілісного організму, що управляється  «політичною владою, фокусом якої є держава, що відбиває інтереси економічно панівних класів».

Політична система об’єднує:

політичні інститути  (держава,  політичні партії, громадські організації);

політико-правові норми,  що визначають їх організацію і повноваження;

систему взаємодії між соціальною і політико-управлінськими структурами з приводу політичної влади, а саме:

процеси, пов’язані з діяльністю панування;

рольову структуру влади, політичні цінності, орієнтації та зразки політичної поведінки.

Такої точки зору дотримуються деякі польські політологи.  Зокрема,  професор А. Лопатка у праці  «Держава та її політичне середовище» зазначає,  що політична система складається з трьох елементів:

ідей і політичних цінностей  (наприклад, ідеї народовладдя, суспільного прогресу);

організацій та інститутів;

партій, які регулюють втілення в життя ідей та діяльність інститутів [26].

К. Кулчар розглядає політичну систему на двох рівнях: державному та суспільному. На рівні держави вона об’єднує державні й політичні організації,  норми  (передусім правові)  і ролі,  які реалізуються в політичній поведінці.  На рівні суспільства до політичної системи входять стандарти індивідуальної політичної поведінки,  норми  (насамперед етичні),  ролі та організації (політичні партії, групи тиску), які або прагнуть політичної влади,  або впливають на процес її здійснення [22, с. 253266].

Складові елементи політичної системи посткомуністичного суспільства ще чекають на докладне вивчення в їх нинішніх реаліях,  в історичному ракурсі виникнення і функціонування.

Проте вже сьогодні утвердилося розуміння структури,  особливостей структурних елементів,  функцій та інших вимірів політичної системи національного суспільства, існує порівняльний аналіз,  дедалі більший інтерес викликає проблема упорядкованості світової політичної системи.  Зважаючи на відмінності визначень різних наукових підходів, автори в основному близькі щодо наукового осмислення явища. Одні автори надто розширено тлумачать політичну систему,  ототожнюючи її з політичним життям,  а інші –  надто звужують,  зводячи політичну систему до політичної організації суспільства.

Аналізуючи політичну систему як наукову категорію,  Кирилюк Ф.  М.  зазначає,  що  «це цілісна,  впорядкована сукупність політичних інститутів,  політичних відносин,  процесів, принципів політичної організації суспільства, підпорядкованихпевнимполітичним, соціальним, правовим,  ідеологічним,  культурним нормам, історичним традиціям і засадам політичного режиму даного конкретного суспільства».

Політична система вміщує в себе організацію політичної влади,  відносини між суспільством і державою,  характеризує перебіг політичних процесів,  зокрема інституалізацію влади,  стан політичноїдіяльності, рівень політичної творчості у суспільстві,  характер участі у політичному житті [16, с. 126137].

Галлей С. Д.  та Рутар С. М.  вважають, що категорія  «політична система»  відтворює політичну діяльність,  підкреслює системний характер політичного життя. Система – це певна кількість взаємопов’язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості та внутрішні закономірності, притаманні саме цій спільності.

Система характеризується також стійкими зв’язками елементів,  які досягаються внаслідок структурного упорядкування її частин. Важливою рисою системи є її цілеспрямований функціональний стан [8].

Політична система –  це одна з частин або підсистем сукупної суспільної системи.  Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною. Центральне місце політичної системи визначається організаційною та регулятивно-контрольною роллю самої політики.

Політична система суспільства визначається формою держави,  її соціальним ладом,  класовою природою,  формою соціальнополітичних відносин (стабільні чи ні,  конфліктні чи консенсусні), політикоправовим статусом держави та іншими факторами.

Політична система –  стійка форма людських відносин,  за посередництва якої ухвалюються і втілюються в життя авторитетновладні рішення у конкретному суспільстві,  − зазначає Дзюбка І. С. [26].

Сучасне наукове знання про політичні системи умовно можна поділити на два підходи. У першому з них політична система подається як теоретичний,  ідеальний компонент,  який дає змогу виявляти і описувати системні властивості різних політичних явищ.  Політична система розглядається не як відтворення політичної дійсності,  а як засіб  (інструмент)  системного аналізу політики.  За такого визначення поняття «політична система»  може застосовуватися для аналізу будьякого відносно цілісного і самостійного політичного утворення:  держави, партії,  профспілки,  громадськополітичні рухи тощо,  кожне з яких можна розглядати як специфічну політичну систему.

У другому,  більш конкретному тлумаченні, поняття  «політична система» визначає реальний складний механізм формування і функціонування владних відносин у суспільстві.  Цей механізм включає:  політичну діяльність і політичні відносини між різними політичними суб’єктами (групи та індивіди);  політичну організацію,  до якої входять держави, партії, політичні асоціації, політичні та правові норми, політична свідомість і політична культура тощо.

Спираючись на зазначені підходи,  під час аналізу політичних систем різних суспільств варто враховувати як системні властивості різних політичних явищ,  так і сталі взаємозв’язки між ними, а саме:

інвайроментальні (взаємозв’язок середовища і системи);

інституціональні  (організаційні властивості елементів системи –  держава,  партії, громадські організації, масові об’єднання, які беруть участь у політичному житті);

регулятивні  (правові й політичні норми як нормативні основи діяльності інститутів системи);

комунікативні  (внутрішні системні властивості, зв’язки та відносини);

функціональні  (політичний режим і процес, що утворюються в результаті діяльності з елементів системи);

культурнотворчі й ідеологічні  (політична культура і свідомість);

рольові  (призначення політичної системи як цілого у суспільному житті окремої країни і на міжнародній арені, а також роль окремих елементів політичної системи) [19,  с. 445 - 463].

Зупинимося на найпоширенішому визначенні політичної системи, яке наводить С. С. Андрєєв: «Політична система суспільства – це сукупність взаємозв’язаних і взаємозалежних політичних інституцій та організацій,  за допомогою яких здійснюється завоювання,  утвердження і функціонування політичної влади в суспільстві відповідно до досягнутого рівня його політичної культури» [2].  Політична система суспільства характеризується властивими їй ознаками і особливостями, які відрізняють її від економічної, соціальної,  правової та інших систем.  До характерних ознак і особливостей політичної системи, зокрема, належать такі:

забезпечення формування та здійснення політичної, державної влади;

підтримка органічного зв’язку насамперед із соціальною,  економічною та культурною системами;

притаманна найбільша інституціоналізія;

здійснення більш глибокого впливу порівняно з іншими системами  (економічною, моральною, ідеологічною тощо) на все суспільство;

є наймобільнішою системою [15].

Аналіз політичної системи дає змогу визначити її структуру.  Отже,  структурними компонентами політичної системи є:

внутрішня організація цілісної системи як специфічного способу взаємозв’язку і взаємодії компонентів, що її утворюють;

стійка впорядкованість елементів;

закономірні зв’язки між елементами.

Структура дає можливість зрозуміти,  яким чином організована системна цілісність. Елементами політичної системи,  тобто її складовими, є:

суб’єкти (носії) політики;

політичні норми та принципи;

політичні відносини (стосунки);

політичні погляди,  політична свідомість та політична культура;

зв’язки,  що об’єднують зазначені компоненти.

Різність елементів політичної структури забезпечує достатню усталеність зв’язків між ними.  Це властиво складним,  багатовимірним системам.  Така складність відтворює наступну закономірність:  чим розвиненіше суспільство,  тим складнішою є його політична система.  Кожна політична система ґрунтується на певних чинниках,  що визначають характер і напрям її розвитку.  Такими чинниками є:  політичний інтерес соціально-політичних, етнічних спільнот;  цілеспрямованість і визначеність цілей;  суб’єкт політики; економічні зв’язки.

Кожний з чинників,  що утворює політичну систему,  діє як самостійно,  так і у сукупності з іншими. Якщо ж з системи чинників випадає хоча б один,  відбувається руйнація,  тобто послаблюється чи навіть розвалюється вся система або окремі її структурні елементи. Залежно від зазначених чинників, історично складається певний тип політичної системи тієї чи іншої країни.  Найрізноманітніші політичні системи можна класифікувати за принциповими,  корінними ознаками.  Як визначає Горлач М. І., існує три основні моделі політичних систем: командна; змагальна; соціо-примирлива [28].

Кожна з моделей політичної системи може мати багато модифікацій і не існує в абсолютно  «чистому»  вигляді. Типи політичних систем неоднаково виявляли себе у конкретному часовому періоді й історичному просторі. Тому проблема ефективності їхнього функціонування

завжди буде актуальною.  Говорити про історичну життєздатність зазначених вище типів політичних систем у сучасному світі можна,  виходячи з певних індикаторів ефективності. Індикаторами ефективності політичної системи є загальнолюдські цінності:  суспільний прогрес,  демократія,  політичні права й свободи людини,  соціальна справедливість,  людський вимір політики,  всебічний розвиток особи. Зазначені цінності визначають ефективність функціонування політичної системи [18, с.51-61].

Моделі політичної системи,  залежно від особливостей політичної культури і характеру взаємодії різних політичних інститутів,  запропонував Г. Алмонд,  який поділив їх на чотири типи:

англо-американський  (Канада,  США, Великобританія, Австралія);

континентально-європейський тип  (Франція, Німеччина);

доіндустріальний  (частково індустріальний) – Африка і Латинська Америка;

тоталітарний тип  (Китай,  Північна Корея, В'єтнам, Куба) [28].

Загальний вплив політичних систем, здатність їх до саморозвитку,  саморегулювання,  самоуправління виявляються у їхньому функціонуванні. Вітчизняні дослідники визначають наступні функції політичних систем [19, с.155-188]:

1) забезпечення цілісності громадянського суспільства;

2) владно-політична;

3) народної, національної інтеграції;

4) управління,  організації  (функціонування як

самоціль);

5) відтворення політичного життя;

6) демократизації життєдіяльності суспільства;

7) організації й упорядкованості політичного життя;

8) консолідації соціально-політичних сил;

9) соціально-політичної модернізації;

10)  стабілізації соціально-політичного життя.

Чітке уявлення щодо змісту,  функції,  місця кожного з елементів у структурі політичної системи, у їхньому взаємозв’язку й взаємозумовленості дає змогу визначати регулюючі можливості політики.

Висновки

Філософія намагається, перш за все, з’ясувати  питання генезису політики як специфічного виду діяльності людини.

Якщо звернутися до терміну „політика”, то він має  походження від грецького слова „polis”, що означає буквально „місто” або „місто-держава”. У творчості античних філософів є різні трактування цього поняття. Платон розглядає політику як „мистецтво управління людьми”. Аристотель у трактаті „Політика” стверджує, що політика – це діяльність, спрямована на досягнення загального блага, щасливого життя людей в межах держави. Людину ж він визначає як „суспільну”, „політичну істоту”. У Давній Греції політикою називалася діяльність, пов’язана з організацією господарського і громадського життя „полісу”.

Відомий філософ ХУІ століття - Н.Макіавелі  в праці „Государ” практично ототожнює поняття „політика” і „влада”. Відповідно його твердження, людиною рухає насамперед жага влади, вона прагне спочатку її придбати, а потім усі її політичні дії націлені на збереження цієї влади.

Марксистська теорія запропонувала ідею виникнення політики на історичному етапі розвитку суспільства. З появою економічної й соціальної нерівності між людьми структура суспільного життя ускладнюється, вона охоплює відносини між класами, націями і державами. Основним суб’єктом політики виступає панівний клас суспільства, саме він визначає зміст і спрямованість політики держави.

У змістовому відношенні політична система включає в себе  різні елементи, об’єднані між собою однією, спільною основою – сферою політичного життя. Основними її структурними елементами є: політичні відносини; політична влада; політична діяльність; політична організація суспільства;  політична свідомість; політична культура,  тощо.

Категорія  «політична система»  відтворює політичну діяльність,  підкреслює системний характер політичного життя. Поняття політичної системи дозволяє розкрити цілісність, динамізм і структуру політичного життя,  його якісні характеристики,  що визначаються,  насамперед,  місцем і роллю самої політики у суспільстві.

Список використаних джерел

  1. Алексеева Т. А. Что такое политическая философия? Статья вторая / Т. А. Алексеева // Полития.  –2004. – № 1(32). – С. 149–169.
  1. Андреев С.  С. Политические системы и политическая организация общества //
  1. Социально-политические науки. – 1992. – № 1.
  1. Анохин М.  Г. Политическая система: переходные процессы. – М., 1996.
  1. Алексеева Т. А. Политическая философия: от концепций к теориям : учебн. пособие / Т. А. Алексеева. – М. : Москов. гос. ин-т междунар. отношений (Университет) ; «Рос. полит. энцикл.» (РОССПЭН), 2007. – 397 с.
  1. Бенетон Ф. Введение в политическую науку / Ф. Бенетон. – М. : Весь мир, 2002. – 364 с.
  1. Вебер М. Политика как призвание и професия. Избранные произведения. – М., 1990. – С. 644-707.
  1. Галлей С.  Д.,  Рутар С.  М. Основи політології:  навчальний посібник. –  К., 1999.−426 с.
  1. Джермино Данте. Возрождение политической теории / Данте Джермино // Политические теории в ХХ веке : сб. статей / под. ред. А. Павлова. – М. : Изд. дом «Территория будущего», 2008. – С. 336–369.

10.Истон Д.  Политическая система. –  М., 1953.

11.Истон Д. Системный анализ политической жизни. – М., 1965.

12.Лузан Н.  А. Политическая жизнь общества: вопросы теории. − К., 1989. – С. 47-96.

13.Макаренко В. П. Анатомическая политическая философия / В. П. Макаренко. – М. : Праксис, 2002. – 416 с.

14.Макаренко В. П. Политическая концептология: обзор повестки дня / В. П. Макаренко. – М. : Праксис, 2005. –368 с.

15.Миллер Д. Политические учения: краткое введение / / Д. Миллер ; пер. с англ. В. Куштаниновой. – М. : Астрель ; АСТ, 2007. –189 с.

16.Основи політології:  Навч.  посібник / Кер.  авт.  кол.  Ф.  М.  Кирилюк. –  К., 1995. – С. 126-137.

17.Політологія: Підручн.  для вищих навч.  Закладів /  За заг.  ред.  Ю.  І.  Кулагіна, В. І. Полурізка. – К., 2002. – С. 445–463.

18.Політологія:  Підручник /  За заг.  ред.  І. С. Дзюбка, К. М. Левківського. – К., 1998. – С. 51-61.

19.Політологія:  Підручник /  За заг.  ред. проф.  Кремень В.  Г.,  проф.  Горлача М.  І. – Харків: Друкарський центр «Єдинорог» , 2001. – С. 155-188.

20.Пятигорский А. Что такое политическая философия: размышления и соображения. Цикл лекций /А. Пятигорский. – М. : Европа, 2007. – 152 с.

21.Русакова О. Ф. Современные трактовки предметной области политической философии: методологический анализ / О. Ф. Русакова // Науч. ежегодник Ин-та философии и права УрО РАН.  – 2005. –Вып. 5. – С. 203–229.

22.Семків О.  І.Політологія. –  Львів:  Світ, 1994. – c. 253-266.

23.Хакер Е. Що є політична теорія / Е. Хакер // Політичні читання. – 1993. – № 1. – С. 3–27.

24.Штраус Лео. Введение в политическую философию / Лео Штраус ; пер. с англ. М. Фетисова.  – М. : Логос ; Праксис, 2000. – 364 с.

25.Almond G. and Powel B. Comparative Politics. – N.Y., 1966.

26.Дзюбка І. С. Політологія:  теорія політичної системи суспільства. – http://www.readbookz.com/book/180/6287.html

27.Сутність, структура та функції політичної системи./ http://st.zu.edu.ua/polit/lekciya_8(7).htm

28.Горлач М. І. Філософія:  структура, функції та типи політичної системи суспільства. – http://www.readbookz.com/book/179/6220.html

База готовых работ: